Поїхали в тюрму: як я водила туди студентів

— Чому ви такі щасливі? На весілля до когось їдете?
— Ні! До тюрми!

У студентів юридичного факультету, яким я упродовж семестру викладала психологію, були доволі оригінальні інтереси. У межах мого курсу, юні душі палко бажали побувати у психіатричній лікарні, тюрмі та морзі. Музеї, театри та інші просякнуті позитивом «офіційно-пристойні» місця не цікавили зовсім.

Як викладач, я пішла назустріч такому яскраво вираженому пізнавальному інтересу. Особливо враховуючи те, що, на мою думку, зацікавленість сучасної молоді слід плекати, підтримувати та всіляко оберігати (профілактика байдужості та нігілізму).

Серед усього керівництва ВНЗ, здобути ту цікаву подорож для вихованців, виявилося привабним лише мені. На сене скептично подивилися, похихикавши та спрогнозували, що мені одній влаштувати ті походеньки не вдасться. А допомагати відмовилися. Колеги, чомусь, злякалися та глянули як на божевільну: «Воно тобі треба? Тобі ж за це не доплатять. Чого свій особистий час витрачати?». А мені було цікаво. Й нагода чудова. А гострі відчуття я люблю й всі приводи їх отримати використовую.

Між тим, Департамент виконання покарань був дуже здивований моїм ентузіазмом:

— Куди-куди ви хочете потрапити?? Та ще й студентів із собою привести? У нас не музей!
Щоб «набити ціну» своїй установі, «каральний» начальник, навіть, примудрився виголосити, що до місць позбавлення свободи Київської області хоче потрапити пів-Києва… Він казав це не як жарт. Можливо, це якесь специфічне сприйняття дійсності керманичів таких установ. За кілька років до того, інший «покаральник» з гордістю повідав мені, що «тюрма – то обличчя суспільства».

Довелося їздити мені за дозволом разів п’ять… Й кожен раз якимось дивним чином. Наприклад, сплю я десь о десятій ранку (для мене це – ще півні не співали), нікого не чіпаю. Тут телефонний дзвінок:

— О 10 годині на Вас чекає начальник Департаменту для прийняття рішення про вашу тюремну подорож.
— Зараз без 2-х хвилин 10. Якщо я за ці 2 хвилини з іншого кінця міста не встигну приїхати, він почекає?
— Ну, може хвилин 15…
Таксист був дуже здивований, коли дізнався, куди це я так радісно напіводягнена лечу…

… Нарешті, отримала я дозвіл на відвідування Бориспільської виправної колонії №119 у селі Мартусівка. Все було дуже строго: бажаючи потрапити до цієї закритої та недоступної установи, заздалегідь, подавали відомості про себе. Коли ж туди їхали, обличчя у всіх були такі щасливі, що сторонні питали: «Це ви на весілля до когось їдете?». На що ми радісно відповідали: «Ні! До тюрми!». А чого б й не бути щасливими тим обличчям, коли маєш можливість доторкнутися до забороненого, до того, про що кінофільми знімають та про що переважна більшість знає лише зі здогадок…

Гул та майже грім, з яким відчиняли для нас величезні броньовані тюремні ворота, миттєво стер всі посмішки. Переляк посилився, коли нас завели до КПП з великою ямою посередині. Яма та дозволяє перевіряти знизу автомобілі, для виявлення бажаючих втекти.

Суворі охоронці довго вивчали наші документи та, все ж таки, пропустили. Місцевий начальник розповів, що підопічних там 670 засуджених уперше осіб. Для рецидивістів та засуджених повторно призначені інші установи. Коли ж людина оступилася уперше, то потрапляє вона у колонію саме такого типу.

Що ж там таке?

Перш за все, повели нас до місцевого СІЗО. Повели без перебільшення: й спереду йшла охорона, й позаду «заград. отряд». СІЗО – приміщення, де перебувають особи тимчасово, до вирішення їх майбутньої (кримінальної чи ні) долі. Сюди, зазвичай, звозять тих, хто не вмістився у Київське СІЗО (у Мартусівці найближча до Києва колонія).

У кімнатах, які за розміром дещо нагадують пологові палати у лікарнях, натулено двоповерхових ліжок, з яких місцеві «вихованці» дивляться телевізор. Майже всі вони дуже молоді. Середній вік засудженого у колонії становив на той момент всього 21 рік, найстаршому було 65. Хоча, дивна річ. Скільки кому років, неозброєним оком не визначити. У цьому маленькому СІЗО це ще не так помітно, тут вони ще, як кажуть самі засуджені, «свіжі». Дивуєшся потім. Ось, йде собі чолов’яга, якому, нібито, добре за 40, а йому всього 33…

Цей віковий феномен діє й на працівників охорони – вони виглядають, в середньому, на 5-10 років старшими. Чому? Напруження психофізичного багато. Для всіх. Створюють його вони самі: одні прагнуть вирватися, а інші – утримати. Й ця постійна боротьба, на якому б рівні вона не відбувалася, триває щохвилини. Помилки тут означають втрату життя – про це відчутно нагадують хлопці з автоматами, які пильно стежать з «вишок», хто та де перебуває.

До речі, колонію опоясують кілька ланцюгів височеньких бетонних парканів, між якими пісок влітку та сніг взимку мають підтримуватися у певних візерунках, щоб показувати, ходив по ним хтось, чи ні. Про рясні мережива колючого дроту під струмом вже й не кажу.

Відповідно, у першій «екскурсійній кімнаті», хлопці з мартусівського СІЗО балакучими не були. Зиркали з подивом та дещо з переляком, на красивих дівчаток-студенток, які ховаючись одна за одну, боялися поворухнутися, не те щоб питання задавати. А говорити, справді, було нема чого. Хіба що: «Як сидите?». Але, некоректно, воно якось. Й всі дивилися на мене, розраховуючи, що викладачеві завжди є що сказати. Але я видавила з себе лише: «Чи ради ви нас бачити?». Атмосфера одразу покращилася. Хтось хихикнув та запропонував залишитися з ними та перевірити – раді чи ні. Від цих слів на обличчях «хазяїв» з’явилися мрійливі вирази, а студентки захекалися та поспішили йти далі.

Цікаве спостереження. Коли наша групка була на відстані, засуджені, хто міг, висовувалися з вікон та, або аплодували, або щось вигукували. А коли ми підходили ближче, вони мовчали та блідли.

Далі ми «пішли на карантин». Цим терміном позначається відділення першого прийому на постійне проживання на місцевих широтах. На відміну від СІЗО, з якого може пощастить поїхати додому, з «карантину» шлях лише до однієї з доволі затишних камер. Тут особу перевіряють щодо захворювань, працездатності, професійної та особистої спрямованості. Остання буває позитивна та навпаки. «Позитивісти» отримують роботу та долучаються до місцевого життя. На інших чиниться виховний вплив, доки їх сусідство не наражатиме на небезпеку.

Щодо особливостей цього впливу, напевно вдалося з’ясувати лише те, що найбільш непокірних поміщають до «ями» – спеціального ізолятору, де людина не має можливості гуляти на подвір’ї та палити. Останній захід є дуже неприємним для осіб, хто міцно «сидить» на цигарках. А такими серед засуджених є майже всі.

Оглядини прибраних, скромних кімнаток, з телевізорами та особистими речами, й, навіть, кошенятами, де живуть разом від 4-х до 15 засуджених, спонукали спитати: «А де ж тут камери?». Виявилося, що ці кімнати й є камерами, а сама тюрма зсередини нагадує великий гуртожиток.

Далі йдемо до пекарні. Нам показують як засуджені куховарять, виготовляють макарони та крупи. Двійко хлопців у фартухах розповідають, що один з них «сидить» за розбій, а інший – за викрадення автомобілю. Після кожного слова, вони дивляться на охорону, яка нас супроводжує, тому особливої красномовності також не було.

Величезна їдальня, на кшталт студентської, нічим особливим не відрізнялася. Здивувало лише меню – якщо вірити переліку пропонованих засудженим страв, їх годують ледве не краще, ніж моїх вихованців в університетській їдальні (кожен день риба та м'ясо). До речі, це ж саме можна сказати й про розклад у гуртожитках: тривалість дозволеного особистого часу у засуджених значно більша.

Почастували нас тюремним хлібцем. Простий він такий, нагадує українське село. Виготовляють його з борошна низького ґатунку, саме такого, що рекомендують для дієтичного харчування. Ще трохи, й цей виправний заклад можна сплутати з оздоровчим санаторієм. Може тому, що колись тут й було щось подібне: профілакторій для лікування осіб, з алкогольною залежністю.

Вкрав, випив, в тюрму – романтика!

Нарешті, вдалося нам поспілкуватися з самими «зеками». Вони називали статті Кримінального кодексу, за якими були засуджені, а студенти хизувалися знаннями законодавства: розбій, нанесення тяжких тілесних ушкоджень внаслідок яких настала смерть потерпілого, вбивство… За вбивство «сиділа» сама непримітна зі всіх особа. Подробиці він розповідати не захотів, похвалився лише тим, що зміг таки, хоча й «на нарах», закінчити написання книжки, яку й було нещодавно опубліковано – «День починається з ночі».

Мене, як психолога, хвилювало лише одне питання: чи зазирають в очі жертві нападники? Чи має сенс для них те, кого вони вбивають, калічать, у кого відбирають майно? Чи все байдуже, головне, щоб одежина в потерпілого була гарна, та щоб речі коштовні знайшлися?

Відповідати прямо співрозмовники не хотіли. Дехто починав корчити з себе героя, дехто просто усміхався або відмовлявся відповідати. Хтось розповідав детективну історію про втечу від слідчих та переховування на «конспіративних» квартирах. Але зводилося все до одного: байдуже їм, хто страждає від їх злочинів. Нема серед них шляхетних «робінгудів», які поганих наказують, щоб хорошим добре було. Люди для них лише здобич, яка відрізняється лише за ознакою захищеності – легко напасти, чи ні…

Й весь геройський накип одразу сповзав. Й бідолашне життя не виправдовувало, щоб на будь-кого нападати. Щоб ось так байдуже було. То, може, й нам має бути на них байдуже? Бо гуманність тут є синонімом дурості та тією самою незахищеністю, яка в їх очах є найстрашнішим нашим злочином.

Студенти питали, щоб шановні «зеки» покращили у «своїй» установі. Питання дивувало та ентузіазму не викликало: «Ми не замислюємося над цим». Щодо планів та мрій: «Аби нормально вийти звідси, життя саме покаже, що буде». Тобто, що буде – не важливо, я – тут і зараз, а що треба покращити – не замислююся…

Найбільш цінним з тих розмов було визначення того, що головною проблемою, з якою стикнулися засуджені під час досудового та судового слідства – була непрофесійність юристів. Формально ставлячись до своїх обов’язків, вони формально вирішували долі людей. Це було єдине побажання до студентів, майбутніх правників: будьте професійними, якщо припуститися помилок – знайдіть в собі мужність їх визнати та виправити.

А ви маєте наручники?

Повели нас далі. У кімнату спецзасобів. Пристрої щоб тримати засудженого виглядають як довгенька палиця, на кінці якої нашийник з колючого дроту, палиці з гачками – для кінцівок. Ще були великі молотки, для пробивання дверей, тонкі та гострі дроти, для обшуків, спеціальні рукавички для подолання нападів, пластикові щити (на кшталт середньовічно-лицарських), броньовані жилети та «дезодоранти» (газові балончики). Особисто мене дуже захопили наручники. Від них віяло щось таке дійсно страшне, що їх вигляд просто заворожував… Не кажучи вже про відчуття, коли я попросила їх на мене одягнути, а потім, як у фільмах, розтирала зап’ястя (зараз мрію таку цяцьку собі придбати, й щоб була справжня, а не з секс-шопу!).

Пішли потім до клубу. Це такий собі актовий зал, чимала місцина, де відбуваються цікаві заходи (концерти, вистави). Коли ми зайшли туди вперше, всі буди розгорнені до нас спинами. Й начальники заборонили засудженим повертатися. Потім вдалося поспілкуватися, хоча питань, знов-таки, не було. Кілька найближчих засуджених хихотіли, на тлі загальної тиші, чим викликали моє викладацьке: «Чого так весело, перша парта?!», хоча у даному випадку доречніше було сказати – «Перша лавка».

На території колонії знаходиться маленька церква, староста там – також засуджена особа. Виглядає він як типовий церковний служитель: мова повільна та поважна, обізнаний з канонічним правом. Там, навіть, зав’язалася богословська дискусія, на тему того, з якого саме боку від Божої матері має бути зображено Ісуса Христа (засуджені самі ікони малюють): один зі студентів наполягав, що ліворуч, а «пастор» доводив, що можна й праворуч.

Покажи автомата

Наостанок, показали нам «яму». Ізолятор, у якому тримають непокірних та тих, хто своїми діями порушує місцеву дисципліну. Це підвальне приміщення, куди ведуть дивно-великого розміру сходинки. Камери тут вже більш нагадують почерпнуті з кінофільмів образи: голі темні стіни, кілька відкидних ліжок та мальовничий санвузол. Температура тут ніколи не піднімається вище за 18 градусів.

Усіх цікавило, чи б’є тут хтось засуджених. На це нам відповіли, що кожен акт застосування фізичного насильства фіксується відповідним документом, у якому пояснюється, навіщо те воно було. Колишній керівник установи розповів про специфічні договори між охороною та засудженими: або карцер, або певна кількість ударів палицею. Переважно, обирають палицю.

Але найбільш вразив закуток, де мешканці ізолятору мають можливість подихати годинку свіжим повітрям. Нагадує він розстрільні дворики, де у фільмах фашисти страчували військовополонених: ніби знаходишся на дні високої холодної бетонної склянки, а згори ситечко-решітка. Й тільки через неї можна побачити небо.

Останнім штрихом була люб'язність охоронців з «вишок» – на наші численні прохання вони-таки показали у віконця свої автомати, що й було певним салютом у нашу честь (наполягати, щоб вони ще й постріляли, ми не стали).

Верховська Неллі Анатоліївна