Ранок, ви ще намагаєтесь втримати рештки сну. Але невблаганний час вимагає вставати. Я обережно, майже непомітно відсуваю куточок ковдри там, же ваші ніжки і ніжно, майже нечутно цілую пальчики на ніжках. Ваше сонне дихання на мить завмирає. Ви відчули дотик моїх губ. Я стаю на дрібку сміливішим. Цілую ваші литки. Ви потягаєтесь, повіки вже тремтять, але очі ще не впускають всередину вас день. А мої губи тим часом пестять вже колінки і зухвало перебираються вище. Ваші руки раптом торкається мого волосся ніби несвідомо. Але ні, чуттєве тремтіння видає таємницю, що припиняти не треба. Ще один порух ніби сонний, ніби випадковий і моїм поцілункам відкрита солодка галявина стегна вище колінки і з внутрішньої сторони. І наступної миті відбувається диво переходу кудись у паралельний, точніше, казковий простір. Простір де відсутні години і хвилини, де час вимірюється нерівними судомними подихами, що перериваються тихим стогоном. Простір, де панує чуттєвість. Простір, де головує безсоромна радість тіла, яке жадібно поглинає пестощі. Простір, в якому штучну сором'язливість безслідно випалює жага кохання, де хіть перестає бути чимось, що заслуговує на осуд і повертає собі трон властительки буття. Бо буття має сенс лише за присутності кохання.